Минуть десятиліття, а
чорний день Чорнобильської трагедії все одно хвилюватиме людей: і тих, кого він
зачепив своїм недобрим крилом, і тих, хто народився далеко від покривдженої
землі. Кажуть, час лікує, затягує рани. Неправда. Нічого він не лікує. Просто
біль відходить кудись глибоко в серце, приживається там, освоюється, і нікуди
від цього не дінешся.
Час невпинно йде вперед. Віддаляється чорна дата Чорнобиля,
про яку з болем і сльозами згадуємо нині. І хочеться, щоб більше ніколи і ніде
у світі не повторилося подібне лихо.
Стронцій розпадеться і
помре,-
На новому полі неодмінно
Час його, мов попіл,
приоре.
Час очистить Прип’ять
незглибиму,
Оживуть і луки і сади,
Та Чорнобиль вічно
берегтиме
Хрест своєї чорної біди.
Вічно буде пам’яттю
судити
Тих, хто розп’яли його в
огні,
І з ребра, що стронцієм
пробите,
Кров його тектиме по
мені.
Чорнобиль атомний. Він, мабуть, зникне після того, як ми
витравимо в собі Чорнобиль духовний. А поки що не заживає чорнобильська рана. І
не відшукати нам слова – художнього і публіцистичного, що вгамує її біль.
Немає коментарів:
Дописати коментар