Шкільне дозвілля

"Засвіти свічку пам'яті"

Звучить запис «Остання молитва»

Не звільняється пам’ять, відлунює знову роками.

Я зітхну… Запалю обгорілу свічу.

Помічаю: не замки – твердині, не храми –

Скам’янілий чорнозем – потріскані стіни плачу.

Піднялись, озиваються в десятиліттях

З далини, аж немов з кам’яної гори

Надійшли. Придивляюсь: «Вкраїна,  двадцять перше століття»

І не рік, а криваве клеймо: «Тридцять три».

(Пісня о Білозір , мелодія Скорика.)

Ведуча: Їх ніхто вже не запалить. Свіча мільйонів замордованих голодною смертю погасла в далекому 1933. Ми ж з вами можемо запалити свічку тільки для світлої пам’яті і щоб зігрілися душі убієнних голодом та політичними репресіями.

(Продовжує звучати мелодія)

Хай світло від свічки у небо летить
Хоча б одну душу зігріє в цю мить
Щоб душа ця загублена спокій знайшла
І у вічність до Бога вона відійшла.

( Учні кладуть запалені свічки)

Ведуча: Третій тиждень листопада кожного року в нашій країні --- поминальний по жертвах імперських насильств над українцями, в тому числі і Голодомору 1932-1933 рр. 27 листопада в день пам’яті кожен свідомий українець, запалить на підвіконні свою свічку пам’яті, щоб її бачили зорі – душі померлих.

Пекельні  цифри та слова

У серце б,ють, неначе молот.

Немов прокляття, ожива

Рік тридцять третій…

Голод…Голод…

Згадай усе ти, щоб воздать

Близьким і дальнім людоморам.

…Хоч радість легше пам’ятать,

Та треба  пам’ятать і горе .

Зроніть сльозу. Бо ми не мали сліз.

Заплачте разом, а не наодинці.

Зроніть сльозу за тими, хто не зріс,

Що мали зватись гордо — українці.

Заплачте! Затужіть! Заголосіть!

Померлі люди стогнуть з тої днини,

Й благають: українці, донесіть

Стражденний біль голодної країни.

Згадайте нас — бо ми ж колись жили.

Зроніть сльозу і хай не гасне свічка!

Ми в цій землі житами проросли,

Щоб голоду не знали люди вічно.

Ведуча 1:

Досі не віриться, що в Україні – житниці всієї тодішньої радянської імперії раптово зник хліб і люди залишилися без зернини.
Зерно, зернина, зернятко… Щоразу воно схиляє до роздумів. Хліб це життя. Ще в глибинах віків так уже склалося на Україні, що хліб у хаті – це достаток, добробут, це і відрада і впевненість у завтрашньому дні.
Споконвіку кожна українська сім’я старанно працювала на власній  землі, навіть тоді , коли її було небагато. Земля була основою життя селянської сім’ї. Виховуючи дітей, батьки прищеплювали любов до найсвятішого - до землі.

Ведуча 2.

З організацією більшовиками колгоспів все змінилося. З болем і острахом вступали селяни до колгоспів. Заодно повинні були віддати туди коней, корів, здати свої плуги, борони. Тих, хто не хотів бути колгоспником суворо карали. Кожна осінь приносила селянам лише розчарування. Влада вимагала від колгоспників все більше хліба, молока , м’яса. Навіть те, що залишалося на посів, змушували здавати.
Осінь 1932 року не віщувала великої біди. Врожай був не гірший ніж у попередні роки. Здали селяни державі продподаток, але раптом оголосили другий , а потім і третій. Почали їздити по селах спеціальні продзагони і забирати все до нитки…

Ти кажеш, не було голодомору,

І не було голодного села?

А бачив ти в селі пусту комору,

З якої зерно винесли дотла?

Як, навіть, варево виймали з печі

І забирали прямо із горшків,

Окрайці виривали з рук малечі

І з торбинок нужденних стариків?

Ти кажеш, не було голодомору,

Чому ж тоді, як був і урожай,

Усе суціль викачували з двору, −

Греби, нічого людям не лишай!

В руках, що виростили хліб,

Не залишили і зернини.

Ні, рід наш в горі не осліп –

Ти все згадаєш, Україно!

Ведуча 1: Як можна забути, що без стихії, без засухи, без війни – в самому центрі цивілізованої Європи, в Україні, яка незадовго перед цим була житницею континенту, небачений голод забрав у могилу мільйони людей?
Ведуча 2.

Ні не забудемо! Пам’ятаймо, що зимою 1932-1933 р. помирало в Україні 17 чоловік на хв.., 25 тис. щодня. За 10 місяців Україна втратила майже чверть свого населення.
Страшна арифметика, та не вся, бо до неї треба додати розкуркулених і висланих у Сибір, розстріляних і замордованих у 1937-1939 Р.Р.

Стояли хати у морози взуті,

Закутані у латані сніги…

А на печі в лютневій каламуті —

Замерзлі люди, наче батоги.

У хаті морок, нікому ховати

Мерців, яким не дошкуля зима.

І обнімає мертвих діток мати,

Вона мовчить, бо вмерла і сама!

Хто слово скаже, пом'яне померлих,

Вони жили й любили на землі,

За що, питаю, їх зі світу стерли,

І розчинили в забуття імлі?!

Ну хто згадає материні руки,

Що притискали ніжно немовля,

І хто відчує передсмертні муки? —

Сама холодна й мертве янголя.

Цей сніг, як сон, пройшов – розтане, 
Здимить і в хмару перейде …Весна.
Село лежить в тумані.
Голодний рік, голодний день.
Іде не йде . Повзе по мертвих 
Й хвалити Бога , хоч повзе .
Весняний дух живий, не стертий 
До сонця зводить все живе.

А воно молиться і плаче,
Радіє сонцю і воді!
Якби він знав , якби він бачив –
Сини ростуть на лободі ! 
Сини Вкраїнської держави!
Та знає вождь, усе він зна..
У вус всміхається лукаво :
В Москві весна ! Його весна.

В селі ж весна повзе на ліктях,
Повзе по мертвих і живих.
В долоні сонце ловлять діти,
Що дзвінко скапує із стріх.
І п’ють опухлими вустами 
Оту живицю молоду
Їм жить і жить , та над полями 
Знов ворон каркає біду .

Забрали тих, хто із комори 
Пашню останню вимітав,
Хто не активним був учора ,-
Сьогодні ворогом ставав.
Голодний рік ! Жорстокий світе !
Дай хоч надію для живих.
Весна ! І сонце ловлять діти ,
Що дзвінко скапує із стріх..

Ведуча 1.

Народ хліборобів і співаків намагалися зробити народом канібалів і злодіїв.
Замість людських почуттів суспільством оволодів страх – тотальний , приниз-ливий . Страх бути собою. Розмовляти своєю мовою, згадувати своїх мертвих.

Ведуча 2.

Страх це єдиний і тотальний спадок, який система сталінського терору залишила українському суспільству. Цей принизливий спадок передається із покоління в покоління… Тавро 1933р. горить і досі на чолі нашого буття ..

Не мовчимо! Бо нас тепер багато!

Не мовчимо! Не дасть змовчати біль

Загублених, замучених тим катом,

Що нині лаврів пожинає хміль.

Не мовчимо! Бо з нами кожен третій,

Померлий в той страшний голодомор.

Бо з нами тридцять другий, тридцять третій

І в сорок шостім пережитий мор.

Не мовчимо, братове українці!

Ми ж так мовчали в пору ту тяжку,

Бо молимося хлібові, хлібинці,

Що гірко дістається на віку.

Не мовчимо! Доволі спати, брате,

О, сестро, сльози витирай з очей.

Не мовчимо! Не можна нам мовчати,

Бо в душах зойки тих страшних ночей.

1.                 Наслідки голодомору – це великі духовні втрати, які цифрами не зміряти. Скільки селян, яким пощастило вижити, які були землеробами з діда –прадіда, відсахнулися від своєї селянської долі, зреклися мови своєї, звичаїв, пісень.

2.                 І ще одна гірка істина. В могилу голодомору зійшли найкращі. Гинули працьовиті, самостійні хазяї. Всі здібні, талановиті, здорові духом і тілом, які мислили і протестували – все це винищувалось з корінням.

Рано чи пізно, але обов’язково кожна людина і весь народ осмислить своє минуле.

Минули навіки дні чорних негод -
Живе Україна! І вільний народ,
Як з попелу Фенікс, ожив і злетів,
І зорями зміряв простори степів.

Живи, Україно, живи для краси,
Для сили, для правди, для волі!..
Шуми, Україно, як рідні ліси,
Як вітер в широкому полі.